Як живуть у Туреччині діти-сироти, евакуйовані з України

Історія кожної родини, залученої до проєкту “Дитинство без війни”, сповнена трагізму, страху та болю

Від початку широкомасштабного воєнного вторгнення Росії в Україну Туреччина стала прихистком для найбільш уразливої категорії громадян України – дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування. Навесні минулого року 2,7 тисячі сиріт та їхніх опікунів з України приїхали в Анталію, а влітку і восени цього року – ще 800 дітей разом з опікунами мали можливість відпочити на середземноморському узбережжі.

Цими дітьми опікується Благодійний Фонд Руслана Шостака. Проєкт має назву «Дитинство без війни». Він стартував у березні минулого року, не маючи тоді ні назви, ні команди, а лише ідею – евакуювати щонайбільше дітей-сиріт з небезпечних регіонів України. За цей час проєкт став злагодженим механізмом, командою з професіоналів, однодумців, волонтерів та друзів, прикладом співпраці бізнесу та державних установ. І навіть не однієї, а двох країн – України та Туреччини.

Про те, в яких умовах проживали діти з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, через що довелося пройти і як вони опинились під прихистком проєкту «Дитинство без війни», Укрінформу розповіли деякі з дітей та їхні опікуни.

РОДИНА ВАСИЛЬЄВИХ: ДЕВ'ЯТЬ МІСЯЦІВ В ОКУПАЦІЇ

Подружжя Галини та Юрія Васильєвих з Берислава Херсонської області опікується дев’ятьма дітьми-сиротами у створеному ними дитячому будинку сімейного типу (ДБСТ). Мають двох рідних синів, один з яких був волонтером. Навесні цього року він загинув, допомагаючи нашим захисникам на передовій.

Від початку війни дев'ять місяців Васильєви прожили в окупації. Пані Галина пригадує ті часи зі сльозами на очах: “Діти були перелякані, боялися найменшого різкого звуку. Навіть плескіт у долоні викликав у них паніку й сльози. Почують і кричать: “Мамо, в підвал?”.

Жінка пригадує постійні обшуки та залякування з боку російських військових. Але це не завадило їм допомагати українським військовим – приймали вдома бійців ЗСУ, купували продукти, готували їм їжу, прали одяг. Одного разу, коли військова форма сохла на подвір’ї, окупанти це побачили і наступної ж ночі обстріляли будинок Васильєвих. Будинок був знищений, тож залишатися не було де, та й повертатися зараз нікуди.

“Ми пережили бурятів, якутів, чеченців, кадирівців. Вони між собою стрілялися, влаштовували сафарі, пили, вживали наркотики. Вони вишукували та ґвалтували дівчат. Їх було так багато! Вони ходили по домівках і забирали все, що хотіли: від їжі та телефонів до автівок. Ворота, хвіртки й вхідні двері мали бути завжди відчинені. Якщо були зачинені, вони їх вивалювали БТРами або виламували. І коли вони приходили на подвір’я, ми не мали права піднімати очі й дивитися на них. Відповідати їм потрібно було чітко і коротко”, – розповідає пані Галина.

Російські агресори безжалісно обстрілювали Берислав, ворожі війська стояли навколо містечка, а містяни жили в постійному страху. Вдень окупанти заїжджали в населений пункт, аби скупитися в магазинах, мародерили, а вночі їхали за межі міста і починалися обстріли.

“Коли наступала ніч, наші військові бомбили околиці міста, щоб вибити ворога, цілилися у склади боєприпасів, місця дислокації російських військових. Снаряди над головою літали, як під час гри в бадмінтон. Уламки часто падали на житлові будинки. Коли ж українські війська деокупували наше місто, то з російського боку прилітали навіть фосфорні бомби. Тоді вже перебувати в населеному пункті стало неможливо, та й дім уже був зруйнований, і ми наважилися виїхати”, – пригадує пані Галина.

Сім’ю Васильєвих та інші ДБСТ після звільнення Берислава українські військові вивезли до Одеси, звідки вони були евакуйовані в Анталію в рамках проєкту “Дитинство без війни”.

РОДИНА ШКРЕБЕТІВ: У ТУРЕЧЧИНІ ЗАМІСТЬ ОБСТРІЛІВ ЧУЄМО СПІВ ПТАШОК

Галина та Олександр Шкребети виховують 13 дітей (4 рідних та 9 під опікою) у ДБСТ. У Туреччину з мамою приїхали шестеро дітей. Сім’я мешкала в селі Олешки Херсонської області, в окупації були 11 місяців. Тато і старші діти й тоді допомагали людям: діставали їжу, купували хліб і розвозили людям по домівках під обстрілами. Двох хлопчиків (6 і 7 років) сімʼя взяла під тимчасову опіку вже під час війни.

Пані Галина каже, що основним спогадом про окупацію був страх. Обстріли траплялися мало не щодня, а то й по кілька разів на день. Діти навчилися розрізняти по звуку, з чого стріляють. Сім'я наважилася виїхати лише тоді, коли снаряд влучив у їхній будинок, перетворивши його на згарище.

Пані Галина пригадує, що того вечора було холодно, йшов дощ, діти вибігли з хати в останній момент, хто в чому був. Сумку з документами встигли прихопити, а грошима на дорогу, одягом та їжею допомагали друзі та навіть незнайомі люди. Дорога на підконтрольну частину України була тривалою, загалом подолали більше 5 тис. км.

Чоловік пані Галини і старші діти залишилися в Україні працювати та допомагати людям.

“Розвозили на машині з батьком продукти людям. Часто бувало, що снаряди прилітали на відстані 30-50 м від машини. Але ми не зупинялися, бо розуміли, що ніхто, окрім нас, не допоможе. Просто нікому було. Було дуже страшно”, – розповідає рідний син подружжя Владислав.

Молодші пригадують, що під час окупації їздили машиною до бабусі, яка живе неподалік, і було дуже страшно, коли їх зупиняли російські військові для перевірки документів.

Анталія після окупації видалася сім'ї Шкребетів дивом і райським місцем. Діти бували на морі раніше, а от за кордон виїхали вперше. Перше, що вразило, – це тиша.

“Тут не чути вибухів, немає повітряних тривог, ми навіть чуємо тут, як співають пташки. Коли приїхали, то вперше за довгий час нарешті виспалися”, – розповідають евакуйовані в Анталію діти.

ТАМАРА СОРОМЛЯ: НАЙСТРАШНІШЕ – ЦЕ БЕЗСИЛЛЯ, КОЛИ НЕ МОЖЕШ ВРЯТУВАТИ СВОЇХ ДІТЕЙ

“Діти дуже змінилися. Постійні бомбардування та обстріли важко пережити дорослим, а дітям тим більше. Раніше вони сміялися, бігали, раділи життю. А тепер стали мовчазними і замкнутими в собі. Поводяться наші діти – не як мали б діти, вони подорослішали дуже швидко, ніби їм не по 13-16 років, а по 30 літ. Війна забрала у них дитинство”, – розповіла учасниця благодійного проєкту “Дитинство без війни”, мама-опікунка Тамара Соромля. На початку літа вона приїхала на оздоровлення у Туреччину із трьома прийомними дітьми з містечка Нова Олександрівка Херсонської області.

Коли розпочалася повномасштабна війна, прийомний син пані Тамари Олег був на навчанні в Херсонському ліцеї. Вранці 24-го лютого жінці зателефонували з навчального закладу і попросили забрати хлопчика додому. Але зробити цього жінка не могла, бо громадський транспорт уже не їздив, а власної автівки в сім'ї немає. Просити у когось було безнадійно, бо в момент загальної паніки та хаосу кожен думав про свою родину. Але в Херсоні жив рідний старший син пані Тамари, він і забрав Олежика з ліцею до себе додому, який знаходився поблизу Антонівського мосту. Аби дістатися туди, хлопцям довелося йти цілий день пішки під обстрілами, а потім ще довгих 11 місяців жити у постійній небезпеці.

Жінка каже, що найстрашніше – це безсилля, коли ти розумієш, що двоє дітей були з нею в умовній безпеці, а двоє – на найбільш небезпечній території, яка постійно обстрілювалася і виїхати звідки було неможливо.

НАДІЯ СТРЕЛЬЧУК: БОЯЛАСЯ, ЩО ОКУПАНТИ ЗАБЕРУТЬ У МЕНЕ ДІТЕЙ

“Ворог убив мою маму вдруге”, – каже дев’ятирічний Діма Стрельчук. Його мама померла чотири роки тому, а під час війни ворог поцілив у пам’ятник жінки. Хлопця та його сестру взяла під опіку рідна бабуся Надія Стрельчук. Мешкала сім’я на Херсонщині, в Чорнобаївській громаді. Весь 2022-й рік жили в окупації. Ворожі війська знищили будинок, відновленню він не підлягає. З обійстя залишилися собача будка і частково хлів.

Проте, як каже пані Надія, найбільше вона хвилювалася за дітей.

“Дуже страшно було, щоб не забрали дітей. Окупанти почали вивозити українських дітей з херсонських дитбудинків та інтернатів. Дуже боялася, щоб вони не забрали в мене дітей, тому що діти під опікою. Думала: заберуть, і я їх більше не знайду”, – розповідає пані Надія.

Як і інші учасники проєкту, вона розповідає про страшні дні, пережиті в окупації.

“Багато чого пережили. Навіть зараз, коли гримить, – діти бояться, що це обстріли. Десь щось бахне, якийсь різкий звук, вони: “Бабусю, це стріляють?”. Діти травмовані морально. Їм усе здається, що десь може влучити”, – каже бабуся Надія.

РОДИНА РОМАНЮКІВ: ЦЕЙ ПРОЄКТ СТАВ МОЖЛИВІСТЮ ДЛЯ ДІТЕЙ ПОБАЧИТИ СВІТ

Тетяна та Федір Романюки з Чернівецької області звикли до гамору та шуму, бо мають велику сім'ю – вісьмох власних дітей. Але коли одружили та видали заміж своїх уже дорослих дітей і в їх родинному будинку стало зовсім порожньо, зважилися на ДБСТ. “Чим ще ми можемо прислужитися, що ще доброго можемо зробити на цій землі? Так ми розмірковували, коли вирішили відкрити свої серця та подарувати любов тим дітям, у котрих з різних причин немає батьків”, – розповідає пані Тетяна.

Тепер у подружжя Романюків, окрім восьмох рідних дітей, є ще десятеро під опікою.

“Усі вони – наші дітки, вони всі в нашому серці. Діти під опікою віком, як наші онуки, всі вони для нас рідні. І це вже одна родина. Наша мета – давати їм добро, тепло, любов, благословляти і робити все те, що ми можемо робити для їхнього майбутнього”, – розповідає мама-вихователька Тетяна Романюк.

Майже у повному складі ДБСТ Романюків нещодавно доєднався до проєкту “Дитинство без війни”. Діти за кордоном вперше і надзвичайно щасливі, особливо тому, що немає обстрілів і можна безпечно ходити вулицями.

СОФІЙКА: ДОСІ НЕ ЗНАЮ, ДЕ МОЇ ТАТО Й МАМА

14-річна Софійка проживала з сім'єю у селі Мала Каховка Херсонської області. Ця територія з перших годин широкомасштабного військового вторгнення Російської Федерації до теперішнього часу є окупованою.

Під час окупації дитина постійно перебувала в страху, ховаючись у підвалі від окупантів, які залякували населення, здійснювали насильницькі дії по відношенню до місцевих. 6 червня 2022 року Софійці разом з бабусею вдалося покинути домівку. Перш ніж потрапити на підконтрольну частину України, довелося подолати дуже довгий і важкий шлях через територію Росії, Литви, Латвії, Польщі.

Татові та мамі дівчинки виїхати так і не вдалося. Відомо, що тата дитини катували окупанти під час проходження фільтраційних заходів, після чого виїзд обом батькам було заборонено. Родина внесена в електронну базу для подальшого направлення у "фільтраційні табори". Після вибуху на Каховській ГЕС зв'язок із татом та мамою був утрачений, наразі будь-яка інформація про їх місце перебування відсутня.

Зараз дівчинка з бабусею під прихистком проєкту "Дитинство без війни" перебуває у Туреччині, й вони безмежно вдячні за цю можливість. Софійка вірить, що незабаром її батьки знайдуться, а війна закінчиться.

ЛУЧІКА ТОРСЬКА: ВЗЯЛА ПІД ОПІКУ ДИТИНУ, ЕВАКУЙОВАНУ З МИКОЛАЄВА

"Це любов з першого погляду", – зізнається Лучіка Торська, яка в листопаді минулого року взяла під опіку дитину. Це Миколка, зараз йому 2 роки і 3 місяці і він наймолодший учасник нової групи, яка доєдналася до проєкту “Дитинство без війни”. З невідомих причин ще немовлям рідна мама лишила його в пологовому. Після виписки хлопчик опинився в будинку дитини №1 міста Миколаєва, а коли розпочалася повномасштабна війна – весь цей заклад евакуювали в Чернівці.

Пані Лучіка там була волонтером, допомагала доглядати діток. І коли вона вперше взяла на руки Миколку, зрозуміла, що більше не хоче його відпускати. На той час хлопчику було 7 місяців. Ініціатором, аби дитина опинилася в сім'ї, був чоловік Лучіки – Віталій. Подружжя має дорослих сина та доньку, а також онука, молодшого від Миколки на 3 місяці. Лучіка Торська переконана, що любов безмежна і її вистачить на всіх.

До проєкту “Дитинство без війни” пані Лучіка долучилася нещодавно, аби оздоровити Миколку та дати можливість дитині, яка більшу частину свого життя прожила в умовах війни, побути в безпеці, без повітряних тривог та сирен.

ДИТИНСТВО БЕЗ ВІЙНИ: ВІД ІДЕЇ ДО МАСШТАБНОГО ПРОЄКТУ

На жаль, історія кожної родини, що бере участь у проєкті “Дитинство без війни”, сповнена трагізму, страху та болю. Тішить те, що бодай на деякий час учасники проєкту мають змогу відволіктися та відпочити. Дехто з дітей жартома каже, що це найдовші канікули в їхньому житті. Нині діти вже рік і вісім місяців перебувають у Туреччині, насолоджуючись не лише сонцем і морем, а й отримуючи кваліфіковану медичну підтримку, українську освіту відповідно до вимог Міносвіти, умови проживання відповідно до вимог МОЗ.

“Дитинство без війни” – це наймасштабніший, найкоштовніший та найтриваліший наш благодійний проєкт. Він уже набув рис універсальної програми, яку можна реалізувати будь-де, допомагати не лише тимчасово, а й змінити життя дітей та їхнє майбутнє”, – розповідає засновник та меценат проєкту “Дитинство без війни” Руслан Шостак.

У розмові пригадує перші дні, коли на початку березня мали на меті евакуювати дітей-сиріт, але як це зробити в умовах повного хаосу, ніхто й гадки не мав.

“У перші дні організацією евакуації займалося кілька людей, і для всіх нас це був перший досвід. Зараз у проєкт залучено багато людей, і команда працює дуже злагоджено. Це доводить лише одне – той, хто має рішучий намір щось зробити, бере і робить”, – каже Руслан Шостак.

Пригадує, що знайти транспорт для виїзду з України, орендувати літак для евакуації дітей було вкрай складно.

“У нас і в Туреччині не було нічого і нікого, коли ми тут опинилися, коли приїхали діти. І на додаток до нас і українських дипломатів, які дієво допомагали з перших днів, дивовижним чином з'явилися сотні волонтерів, десятки членів команди, спонсори, представники держустанов Туреччини та пересічні громадяни. Усі допомагали й допомагають”, – пригадує Руслан Шостак.

Аби підтримати дітей після пережитого та полегшити адаптацію до нових умов, з ними займалися психологи та волонтери з усього світу. За час існування проєкту до команди "Дитинства без війни" доєдналося більше 300 волонтерів з різних куточків світу. Близько 100 волонтерів з Америки, Канади, Молдови, України впродовж майже двох років приїздили до дітей та організовували внутрішній інтертеймент, зокрема проводили додаткові заняття з вивчення іноземних мов, розважали, гралися. Діти разом з ними малювали, співали, займалися рукоділлям, спортом тощо.

За словами Руслана Шостака, діти приїхали в Туреччину з мінімумом речей (по одному пакету на дитину), налякані та емоційно виснажені, нині ж вони забезпечені не лише всім необхідним, а й мають можливості як для всебічного розвитку, так і для розваг, перебувають у комфортному та дружньому середовищі.

“Є фото, де біля автобусів, що привезли дітей, лежить невелика купка тих пакетів. Це був весь евакуаційний багаж прибулих дітей. Натомість маємо інші фото, коли через деякий час кілька сімей вирішили повернутися в Україну, – це вже було по кілька валіз на одну дитину. У цих валізах – фактично рік їхнього життя, допомога усього турецького народу та волонтерів. Звичайно, не все вимірюється матеріальними речами, але для нас важливо, що діти забезпечені усім необхідним і навіть більше. Але найважливішим є те, що вони отримують тут з нематеріального, що назавжди збережеться в їхніх серцях. Це любов, відчуття своєї цінності та віра в майбутнє, їхнє світле й мирне майбутнє”, – каже Шостак.

Проєкт продовжується і його засновник дякує усім, хто допомагає в його втіленні.

Проте війна триває, і фонд продовжує свою місію з порятунку дітей. Упродовж літа-осені 2023 року проєкт надав можливість для оздоровлення ще майже 800 дітям та їх опікунам. Всі вони з різних куточків України – Дніпропетровщина, Херсонщина, Миколаївщина, Кривий Ріг, Одеса, Чернівці, Запорізька, Рівненська та Волинська області, Чернігівщина, Київщина, Львівщина. Дехто з цих дітей пережили надскладні випробування, живучи в окупації, нелюдських умовах, серед руїн та під обстрілами.

На відпочинок до Туреччини дітей проводжала амбасадорка проєкту Оля Полякова. До цього співачка відвідувала їх і в Туреччині. Активно підтримують проєкт "Дитинство без війни" та допомагають у наданні прихистку дітям-сиротам з України наші дипустанови в Туреччині – посольство в Анкарі та консульство в Анталії.

Благодійний фонд Руслана Шостака, окрім нинішнього проєкту, має й більш амбітну мету – сприяння повному викоріненню поняття сирітства в Україні, аби кожна дитина мала власну сім'ю, де люблять і піклуються.

Ольга Будник, Анкара–Анталія

Джерело