Весь тиждень у РФ обговорюють, хто з них найбільш договороспроможний
Як було обіцяно, 16 вересня Міжнародний олімпійський комітет оприлюднив список кандидатів на посаду президента МОК. Їх небагато – лише сім персон, тому розглядати кандидатури, зосереджуючись на кожній із них, прогнозуючи шанси, досить зручно.
Цим, власне, і займається російська преса – не тільки спортивна, а й суто політична – всі ці дні. Сукупно це показує вагу, значимість спорту вищих досягнень для всієї політичної системи країни-агресорки.
ЛАВРОВ ПРО ОЛІМПІЙСЬКИЙ РУХ: «СПОРТИВНА АГРЕСІЯ ПРОТИ РОСІЇ»
Політичні відгуки на представлення публіці списку кандидатів пішли потоком одразу. Але найбільш вагомого з них довелося чекати аж до пізнього вечора. Формат його подання та вся “інструментовка” показують, що це узгоджувалося на кремлівському рівні.
О 23:25 МЗС РФ опублікувало відеофрагмент бесіди Сергія Лаврова з «журналістом». Подано це було під таким соусом: «Інтерв'ю міністра закордонних справ РФ С.В.Лаврова для циклу документально-постановочних фільмів “Радянський прорив”» (прорив, мабуть, гнійний, хоча… не впевнений; проте впевнений, що така версія авторам циклу не сподобається).
Ну, тобто, зроблено так, що це нібито не має жодного відношення до публікації списку МОК. Просто так збіглося, суто випадково. А далі – все виключно про олімпійський спорт, відштовхуючись від московської Олімпіади-1980 і досягаючи сучасності. На тлі світлого радянського минулого сьогодення в Лаврова виглядає просто жахливо:
«Наразі намагаються політизувати спорт. Захід займається, без перебільшення, спортивною агресією, як і багатьма іншими агресіями, включаючи дипломатичну. Спортивна агресія Заходу підриває основні принципи Олімпійського руху, принципи Олімпійської хартії про те, що спорт поза політикою. У цій ситуації змушені шукати нові форми, які дозволять відродити чесний, по-справжньому змагальний деполітизований спорт».
Хоча звичка до цього вже виробилася, але щоразу викликає моторошне обурення, коли країна-агресор звинувачує всіх в агресії та креативить для цього різні її види: «дипломатична агресія», «спортивна агресія». А ще в наведеному абзаці важливим є оцей сміливий пошук «нових форм». (Ми нещодавно розглядали програшну путінську ставку на ерзац-олімпіади в матеріалі «Росія вибудовує власний “паралельний світ”».
Слухаємо Лаврова далі:
«Ви, напевно, спостерігали за “Іграми майбутнього”, за тим, як готуються нові змагання, як відбулися Ігри БРІКС. Існують спортивні заходи по лінії ШОС, щорічні ігри “Діти Азії”. Скрізь у рамках цих змагань суворо дотримуються принципів, від початку закладених в Олімпійську хартію, які, на мій величезний жаль, нинішнє керівництво Міжнародного олімпійського комітету зрадило, “вдарившись” у політику, яку вимагають проводити англосакси та їхні найближчі союзники».
Знову цікава деталь – поруч із демонічними «англосаксами» Лавров використовує презирливий українізм «вдарившись» (саме так написано в російськомовному оригіналі). Отже, «англосакси + українці» в його версії – «полюс зла». А от його ж «полюс добра» – повний набір тих самих маргінальних ерзац-олімпіад із активним залученням Глобального Півдня.
КРАЙНЯ ПОЗИЦІЯ КРЕМЛЯ ЩОДО МОК – НЕГАТИВ, ШАНТАЖ, ПОГРОЗИ
Далі – більше. Лавров фактично спростовує попереднє визнання Росією провини за допінгові скандали, починаючи зі скандального «ордену сечоносців» у Сочі-2014 (тоді безпосередньо ФСБ займалася підміною проб із безцінною сечею російських чемпіонів):
«У цю ж гру трохи раніше почало грати Всесвітнє антидопінгове агентство. Зараз ВАДА і МОК об'єднують свої зусилля для того, щоб остаточно вихолостити принципи Олімпійської хартії та остаточно поставити спорт на службу інтересам збереження гегемонії Заходу у всіх мислимих галузях людського життя. Називаю це спортивною агресією (вдруге поспіль, для тих, хто з першого разу не запам’ятав, – авт.). І далі відстоюватимемо принципи олімпізму, не дозволяючи їх розмивати. Ті, хто хоче грати замість спорту в політичні ігри, нехай проводять свої змагання. Ми йтимемо від початку справедливим, чесним олімпійським шляхом».
Майстер-клас російської дипломатії: вже не тільки МОК, а й ВАДА з єфрейторською чіткістю заявлені ворогами Росії та прислужниками «гегемонічного Заходу». І далі теж сильно – обіцяно йти шляхом олімпізму, але… за межами олімпійського руху. Логічно!
Якщо ж серйозно, то ми бачимо, що у цьому випадку російська позиція стосовно МОК заявлена по-яструбиному жорстко, з прямими погрозами вийти з нього. По тому здається, що головним глядачем і слухачем такого виступу Лаврова був сам Путін. Оскільки це його давні ідеї – шантажувати Міжнародний олімпійський комітет погрозами виходу з нього. Досі радникам удавалося умовляти правителя не робити цього. Але нерви в диктатора слабшають, на старе знов потягнуло. От і довелося терміново мобілізувати Лаврова для вимовляння приємних для царських вух погроз. У підсумку глава російського МЗС фактично виніс вирок топ-менеджменту МОК:
«Нинішнє керівництво МОК, на мій величезний жаль, займається похованням Олімпійського руху».
Фото: Getty Images
Все, крапка, далі нікуди. Захід на чолі з англосаксами, які «вдарились» об Україну – спортивний агресор. ВАДА та МОК – їхні слухняні посіпаки. Майбутнє олімпізму – у повній відмові від нього під керівництвом Кремля. Все прогресивне людство – гайда на ерзац-олімпіади!
КАНДИДАТИ У ПРЕЗИДЕНТИ МОК. «ЧУДОВА СІМКА»?
Позиція Лаврова-Путіна була заявлена настільки жорстко, що поруч із нею будь-які інші слова виглядають голубиним «гуль-гуль-гуль» (можливо, це також було однією з цілей лавровського спічу). Бо навіть критика якихось кандидатів у президенти МОК ведеться з прикидками: а чи можна з ним про щось домовитись. А значить, на відміну від «дипломата» Лаврова з його суцільним лаянням, ідеться про щось дійсно дипломатичне – переговори.
І тут, перед тим, як іти далі, треба назвати «чудову сімку».
Себастьян Коу – голова Всесвітньої легкоатлетичної асоціації (World Athletics). Велика Британія. 1956 рік народження.
Хуан Антоніо Самаранч-молодший – перший віцепрезидент Міжнародної федерації сучасного п'ятиборства (UIPM). Іспанія. 1959.
Кірсті Ковентрі – голова комісії спортсменів МОК. Зімбабве. 1983.
Йохан Еліаш – президент Міжнародної федерації лижного спорту та сноуборду (FIS). Швеція (роспроп окремо уточнює, що є також паспорт «англосаксів» – Великої Британії). 1962.
Давид Лапартьян – президент Міжнародної спілки велосипедистів (UCI). Франція. 1973.
Морінарі Ватанабе – президент Міжнародної федерації гімнастики (FIG). Японія. 1959.
Принц Йорданії Фейсал аль Хусейн – член виконкому МОК. Йорданія. 1963.
Відразу після того, як пролунали ці імена, роспроп вибухнув жвавим їх обговоренням. Й інформаційна пожежа від того триває досі. «Журналісти» накинулися на експертів, якими стали політики, олімпійські чемпіони, головні тренери та керівники федерацій із різних видів спорту. Це з російського боку. А Russia Today додала трохи «імпорту» – висловлювань із-за кордону.
РОСПРОП: ХТО МАЄ ЗАБЕЗПЕЧИТИ ПОВЕРНЕННЯ РФ НА ОЛІМПІАДИ?
Найкраще це все представити калейдоскопічно заголовками, згрупованими по темах. На прізвища можете не звертати уваги, за деякими винятками, про які казатиму окремо.
Спочатку – концептуальне. М’яке, обережне продовження лавровської теми про поганий МОК. «Гуляєв вважає, що всі кандидати у глави МОК не є самостійними фігурами», «Кремльов вважає, що вибори президента МОК не є вільними». Ну так, здавалося б, усе зрозуміло.
Та ні, далі, на відміну від Лаврова, є й частка проросійського оптимізму. «Матицин: у списку кандидатів у президенти МОК є ті, хто з повагою ставляться до Росії». Це якраз той випадок, коли ім’я важливе: Олег Матицин – голова комітету Держдуми з фізичної культури та спорту. Отже, це слово влади, мовлене на третій день після лавровського клекоту.
І ще з того ж ряду, але вже більш наступально: «Жуков заявив, що новому президентові МОК потрібно буде налагоджувати відносини з Росією». Олександр Жуков – перший заступник голови Держдуми з 2011 року і понині. До того ж, експрезидент ОКР, Олімпійського комітету Росії (2010-2018).
Далі більше, як меду, то й ложкою. Але спікерів номенклатурним рангом нижче: «Саїтов поміркував, коли Росія зможе повноцінно виступати на Олімпіаді». Чи навіть геть радісно – «Родіоненко: російські спортсмени повноцінно виступлять на наступних Олімпійських іграх». (Принагідно зазначимо роспропівське словосполучення «повноцінний виступ на Олімпіадах», тобто зняття всіх бар’єрів типу заборони на гімн і прапор, все інше – дошкульна неповноцінність).
Так, а хто ж має роздавати оці олімпійські плюшки спортивній системі країни-агресора? Дивимось. І знову підкреслимо близькість до влади – Світлана Журова не тільки олімпійська чемпіонка, але й депутатка Держдуми вже трьох скликань.
«Журова назвала Самаранча-молодшого найкращим кандидатом для Росії на пост президента МОК». «Журова вважає принца Йорданії хорошим кандидатом на посаду голови МОК». Забігаючи наперед, можна сказати, що це взагалі думка, що переважає у російському інформполі.
Проте, виявляється, є й інші непогані (в російських оцінках) претенденти. «Єкімов назвав главу UCI Лапартьяна дуже гідним кандидатом на пост президента МОК». Добре, запам’ятали. А ще?
«Родіоненко назвала Ватанабе найкращим кандидатом на посаду голови МОК». Зрозуміло. Втім… існують й інші думки: «Дружинін назвав Ватанабе не найкращим кандидатом на посаду голови МОК». Отже, Ватанабе – напівприйнятний для російської сторони. (Чому так, розберемо в останньому розділі).
ЧОМУ В РОСІЇ ТАКІ ЗЛІ НА КОУ. ЗАПІЗНІЛА РЕАКЦІЯ ОКР
З тими, кому російська сторона більше чи менше симпатизує, розібралися. А як там із проявом протилежних емоцій? Тут усе зрозуміло – люту злість викликає британець, голова Всесвітньої легкоатлетичної асоціації (World Athletics) Себастьян Коу: «Васильєв назвав Коу найгіршим кандидатом на посаду голови МОК», «Тихонов вважає, що кандидат у президенти МОК Коу ненавидить Росію».
Зазначимо, що таке ставлення було не завжди. Коу став чемпіоном з бігу на московській Олімпіаді-1980. Тоді ж став улюбленцем радянської пропаганди. Під час лондонської Олімпіади-2012 він перебував у хорошим робочих стосунках із ОКР, за що теж удостоювався виключно позитивних відгуків.
Але потім почалися допінгові скандали після сочинської Олімпіади-2014, які йшли паралельно з російською гібридною війною проти України. А 24 лютого – ще й повномасштабна російська агресія в союзництві з Білоруссю. У ці часи сер Себастьян Коу (королевою Британії він був посвячений у лицарі) проявив себе справжнім джентльменом, тобто людиною принциповою та твердою в переконаннях. Зокрема, він особисто зробив усе, щоби під час Великої війни російські та білоруські спортсмени не брали участі в легкоатлетичних турнірах, навіть у нейтральному статусі та після проходження антимілітаристського «фейс-контролю». За все це роспроп давно вже присвоїв британцю високе звання «могильщика російської легкої атлетики».
Важливо додати, що кремлівські особливо тривожаться через те, що сер Себастьян Коу є одним із очевидних фаворитів президентських перегонів: «Фазель вважає, що Коу матиме невелику перевагу на виборах президента МОК». (Хто забувся, нагадаю: швейцарець Рене Фазель був 27 років головою Міжнародною федерації хокею і так приріс до того крісла, що його ледве виперли з тієї посади).
Ще треба відзначити, що якщо спочатку були швидкі відгуки на список претендентів, то з часом з’явилась і досить об’ємна та дійсно пізнавальна аналітика, хоча і з «жовтуватим» відтінком. Типу «"Коу невигідний Баху". У кого з кандидатів на посаду голови МОК більше шансів на перемогу».
А у п’ятницю дозрів до коментарів і чинний голова ОКР. «Поздняков оцінив кандидатів у президенти МОК», «Поздняков заявив, що Олімпійський комітет Росії підтримує постійний контакт із МОК». Обережно зважена оцінка претендентів Станіславом Поздняковим збігається з тією, що раніше озвучив голова профільного комітету Держдуми Матицин. Тобто, російська позиція консолідована і чітко визначена: будь із ким треба вести чи хоча б спробувати вести переговори про повернення Росії, причому «повноцінне», до олімпійського спорту. І це для роспропу принципово важливо. (Важливо нагадати, що відсторонення відбулося восени 2023 року через включення до ОКР спортивних підрозділів тимчасово окупованих областей України).
«РУСОФОБ» КОУ, МІЛЬЯРДЕР ЕЛІАШ – НАЙГІРШІ КАНДИДАТИ ДЛЯ РФ
Наостанок стисло розглянемо кожну з кандидатур – у кривуватому російському дзеркалі.
Щодо Коу, то багато хто з роспропівців радісно віщає, що він взагалі не дійде до остаточної стадії виборів через тонкі бюрократичні перепони (вік; займання посад, необхідних для участі в голосуванні). Але це дурниці. Дійсно кваліфіковані експерти пояснюють, що кожне з названих питань можна вирішити. При цьому за Коу – його величезний досвід на всіх щаблях спортивної діяльності та менеджменту, а також хороша репутація (хоча, звісно, останнім часом уже є спроби, не дуже вдалі, її забруднити). Ну, й суто пропагандистська аргументація «за Коу»: він же англосакс! А значить, улюбленець «вашингтонського обкому» та американських спонсорів Олімпіад.
У заголовки роспропу не виносять, але всередині матеріалів украй негативно оцінюють також шведа Йохана Еліаша, який керує лижним спортом. Причина зрозуміла – очолювана Еліашем федерація теж не допускає до своїх змагань російських і білоруських спортсменів, навіть у нейтральному статусі. Зрозумілі й напрямки атаки на шведа. Він мільярдер, отже, тут можна використовувати традиційну ліву неприязнь, а також казати про «конфлікт інтересів» (компанії Еліаша займаються виробництвом спортивного інвентаря). А суто пропагандистськи шведа легко атакувати за те, що він, так би мовити, «надто європейська» та «надто північна» людина. Тобто погано розуміє спортивні проблеми «Глобального Півдня» та літнього спорту.
ЧОМУ ІНША П’ЯТІРКА КАНДИДАТІВ ОЦІНЮЄТЬСЯ ПОЗИТИВНО
Всі інші кандидати для Росії більш прийнятні саме тому, що вони принаймні не виступають за повний бан спортсменів із країн-агресорів.
При цьому, як ми бачили, найбільш неоднозначне ставлення – до японця Ватанабе. Це тому, що під час токійської Олімпіади-2020 (через ковід проводилася роком пізніше – у 2021-му) він не сприяв російським протестам з приводу нібито неправильного суддівства їхніх гімнасток. В іншому ж – робочий контакт із Ватанабе у росіян нормальний. Але й тут є пропагандистський варіант його критики: мовляв, через «північні території», Курильські острови, вкотре погіршилися відносини РФ і Японії. Тому немає впевненості, що Ватанабе зможе протистояти тиску (суто гіпотетичному) японського уряду.
Француз Лапартьян – просто улюбленець роспропу. По-перше, він рішуче виступав за допущення спортсменів із держав-агресорів до турнірів з велосипедного спорту. Більше того, він вступав у жорстку суперечку з Великою Британією, коли та не хотіла просто так, без заяв про політичну нейтральність, видавати візи росіянам і білорусам на чемпіонат світу-2023 у Глазго.
Йорданський принц Фейсал аль Хусейн милий роспропу виключно через те, яку країну він представляє – арабський Близький Схід, з яким Росія традиційно мала близькі контакти. В іншому ж цей діяч ще не встиг достатньо проявити себе на міжнародному рівні.
Хуан Антоніо Самаранч-молодший має популярність чи не в першу чергу як син свого батька, котрий був президентом МОК у 1980-2001 рр. Старший Самаранч мав дуже тісні стосунки як із СРСР, так і з Росією. У Москві навіть є тенісний центр його імені. Самаранч-син – умілий та обережний спортивний бюрократ, не помічений у різких заявах чи діях. Тому кремлівські мають надію, апелюючи до світлої пам’яті батька, налагодити позитивні робочі контакти з ним.
Ну й наостанок єдина жінка серед кандидатів – олімпійська чемпіонка з плавання, представниця білої меншості у Зімбабве Кірсті Ковентрі. У неї непогана репутація в олімпійському русі. У зв’язку з допінговими скандалами вона рішуче виступала за санкції проти РФ. Проте її не надто турбує агресивна політика Росії (для Африки територіальні претензії та конфлікти, на жаль, річ звична). Вважається, що Ковентрі підтримує сам Томас Бах, що може спрацювати як за неї, так і проти (у німця вистачає противників у МОК). Так само, як і молодість – у потужній бюрократичній структурі МОК не дуже люблять вискочок, які можуть загрожувати різкими змінами.
Фото: EPA-EFE
Підсумовуючи, головними фаворитами перегонів на цей час вважаються Коу та Самаранч. Вони добре та в цілому позитивно всім відомі. А питання з віковими обмеженнями можна бюрократично вирішити. Головний аргумент проти них – історично-географічний. З 10 президентів МОК, що були в історії, дев’ять – з Європи, один – зі США. Тому буде не так важко роздмухати пропагандистську кампанію «проти спортивного колоніалізму» (власне, ця тема частково прозвучала вже у виступі Лаврова) та закликати обрати президентом МОК когось із числа азійських чи африканських кандидатів.
Немає сумнівів, що російська пропаганда та агентура працюватимуть по цьому напряму. Та по інших, які ми згодом побачимо.
Олег Кудрін, Рига
Перше фото: Getty Images
Залиште відповідь