Від Вільнюса до Вашингтона: Україна, НАТО, безпека

Як укладені та майбутні безпекові угоди убезпечують Україну та наближають нас до НАТО. Що гарантують перші безпекові угоди?

Сьогодні поговоримо про безпеку.

Трохи більше півроку пройшло після саміту НАТО у Вільнюсі й трохи менше, аніж півроку, залишається до ювілейного саміту у Вашингтоні.

Україна продовжує захищатися від агресора. Європейський Союз та НАТО збентежені неспроможністю Сполучених Штатів Америки виконати свої зобов’язання та надати Україні необхідну допомогу. НАТО також проходить складний період випробувань трансатлантичної єдності – і через відсутність допомоги з боку Сполучених Штатів Україні, і через певні заяви кандидата в президенти Сполучених Штатів Трампа, які ставлять під сумнів засадничі принципи Альянсу.

Тим часом, поки триває цей період невизначеності, Україна підписала три угоди у сфері безпеки з трьома ключовими європейськими партнерами. Подивимось, що це означає і чому Україна укладає такі угоди.

Для цього треба повернутися до Вільнюського саміту НАТО. Чим саміт у Вільнюсі був важливий для України?

По-перше, Україна не отримала запрошення до членства в НАТО. Але, по-друге, Україна отримала спрощену, без Плану дій щодо членства, процедуру вступу, а також запевнення, що Україна стане членом НАТО після перемоги.

Чому після перемоги? Тому що в альянсі значна частина країн-членів НАТО розглядають іншу можливість, тобто прийняття України до НАТО вже зараз, як оголошення війни Росії. Війни з Росією не хочуть ні в Брюсселі, ні у Вашингтоні, ні в інших столицях.

Таким чином після Вільнюського саміту залишалась невизначеність. До членства Україні належить ще пройти досить складний і важкий шлях через війну. Але в цей же період Україна залишається без гарантій безпеки, без безпекового захисту і без тих інструментів, які б допомогли нам уникнути загроз і небезпеки до вступу в НАТО.

Тобто ситуація з точки зору безпеки після Вільнюса і саміту НАТО для України принципово не змінювалася, оскільки не набувши членства, Україна залишалась би так само, як і була до цього, в так званій сірій зоні. Треба було шукати шляхи, як вийти з цієї ситуації. Адже амбіції Кремля не зменшуються і гарантії, що після перемоги, після звільнення української території, відновлення незалежності не буде нової агресії, немає.

Такий проміжний вихід був знайдений і запропонований у Вільнюсі лідерами Групи 7, Великої сімки. У Вільнюсі була прийнята Декларація на підтримку України. Ця важлива політична заява підтвердила відданість стратегічній меті, а саме створенню вільної, незалежної, демократичної, суверенної України в межах її міжнародно визнаних кордонів. Це також був чіткий сигнал Москві, щоб забиралася геть з чужої території.

Лідери Сімки в цій Декларації бачать майбутню Україну здатною захистити себе та стримати майбутню агресію. Чому? Тому що безпека України є невід’ємною частиною євроатлантичного регіону – так роз’яснюється в Декларації.

Отже Україна є невід’ємною частиною безпеки, але такою частиною, яка поки залишається поза межами Північно-Атлантичного альянсу. Тому для того, щоб підтримувати Україну, як заявляють лідери Сімки, стільки, скільки буде потрібно, було визнано за необхідне розпочати переговори з Україною з метою формалізації такої підтримки шляхом укладення двосторонніх безпекових угод, які б містили безпекові зобов’язання і домовленості щодо України.

На розвиток цієї Декларації була відкрита також можливість приєднання іншим країнам, які не входять до Групи 7, але разом з тим є партнерами України, підтримують нас у боротьбі з агресором і готові це робити і надалі.

У двосторонній угоді про співробітництво у сфері безпеки з Великою Британією зафіксовано, що до спільної Декларації, прийнятої у Вільнюсі, приєдналися 24 держави. В такій же угоді з Францією, підписаною нещодавно президентом Зеленським, таких країн названо вже 25.

З іншої сторони, за різними джерелами, понад 40 країн декларували свою готовність приєднатися до спільних зусиль Великої сімки. Таким чином, слід розуміти, що 25 – це кількість країн, які вже розпочали разом з Україною працювати над текстами двосторонніх угод, а решта – поки тільки декларували про такий намір.

Суть двосторонніх угод – забезпечити безпеку України в той період, поки продовжується війна і поки Україна не набула членства в НАТО. А те, що Україна має твердий намір стати членом НАТО, партнери розуміють і приймають, згадуючи і посилаючись на це в текстах двосторонніх угод.

До речі, сама Декларація в тексті цього документу називається «багатосторонньою рамковою угодою» і передбачається, що всі подальші двосторонні угоди будуть узгоджуватися з її положеннями.

Отже, таких угод у нас уже підписано три, триває робота над іншими, тому саме час подивитися, які саме рамки визначені в Декларації, як вони відображаються, розвиваються та доповнюються в тих угодах, які Україна вже підписала.

У Декларації визначаються три блоки у сфері безпеки – це військова безпека, економічна, в тому числі реконструкція і відновлення, а також технічна допомога і фінансова підтримка з боку партнерів.

Окремо в декларації Сімки визначаються дії на випадок майбутнього збройного нападу з боку Росії. Майбутній збройний напад – це саме те, про що йшлося з самого початку, – де і які є гарантії нашої безпеки у тому випадку, якщо до набуття членства в НАТО агресор розпочне свої агресивні дії знову.

Важливим положенням Декларації, яке відображене в усіх трьох угодах, є положення про санкції, а також притягнення Росії до відповідальності за злочин агресії та за воєнні злочини. В угоді з Францією йдеться зокрема про пошук опцій для створення трибуналу щодо злочину агресії проти України. В угоді з Німеччиною міститься нагадування про те, що Україна ратифікує Римський статут Міжнародного кримінального суду.

У спільній Декларації не виділяється окремо оборонно-промисловий комплекс, проте саме ця частина займає значне місце і деталізована в усіх трьох угодах, з Великою Британією, Францією і Німеччиною. Детально розписано, чому військово-промисловий комплекс є важливим саме зараз, чому ВПК важливий для України, чому важлива співпраця в цій галузі і чому вже зараз треба працювати на перспективу і інтегрувати військово-промислові спроможності України у спільну європейську загальну оборонну структуру.

У документах називаються і окремі напрямки, зокрема з Францією, але також і в інших угодах визначаються ті принципи і засади діяльності, які б дали можливість повністю розкрити потенціал військово-технічного співробітництва і забезпечити потреби як оборони України, так і європейських країн.

Ми знаємо, що для цього треба робити, і в угодах ці напрямки розвиваються. Це спрощення логістики, створення додаткових правових рамок, зокрема щодо прав інтелектуальної власності, співробітництво і співпраця держави і бізнесу і це сприяння інвестиціям у розвиток оборонно-промислового комплексу України. А також, що вкрай важливо і вже зараз дає віддачу, – спільне виробництво. Мета – підтримати зусилля України щодо інтеграції її оборонного комплексу, систему безпеки і оборони НАТО та Європейського Союзу.

Привертає увагу також те, що в усіх трьох угодах містяться розділи про співробітництво у сфері боротьби з небезпечною організованою злочинністю. Цей розділ досить деталізований, йдеться про окремий вид організованої злочинності, який пов’язаний з Російською Федерацією, з агресором, і з діяльністю фінансованих Росією злочинних проксі угрупувань на території України, у тому числі і на тимчасово окупованих територіях. Йдеться про злочинні дії, які направлені проти інтересів держави, які використовуються як інструмент гібридної війни з боку Росії.

В угодах також перераховуються і деталізуються інші сфери співробітництва: захист критичної інфраструктури, кібербезпека, інформаційна безпека, протимінна діяльність та гуманітарне розмінування, гуманітарне співробітництво, цивільний захист та стійкість, реінтеграція звільнених територій – тобто загалом можна знайти увесь комплекс питань військової та оборонної галузі, цивільної та гуманітарної сфери, а також відновлення, відбудови та сталого розвитку України.

Тут важливий не сам перелік як такий, проте наявність конкретних механізмів, напрямків та інструментів надання підтримки і допомоги за цими важливими напрямками кожною з країн-партнерів.

У політичній частині і декларації, і двосторонніх угод містяться посилання на засадничі документи і принципи. Там згадується Статут ООН, Заключний акт Гельсинкі, Паризька хартія. Важливо, що в усіх трьох документах встановлення справедливого та сталого миру пов’язується з реалізацією Української формули миру. Це вагомий крок, і дуже важливо, що Формула миру фігурує як частина політичних домовленостей в рамках співробітництва у сфері безпеки.

Спільна декларація Сімки також містить посилання на Європейський Союз. Зокрема там зазначено, що Європейський Союз та його члени готові зробити свій внесок у ці зусилля і швидко розглянути модальності свого внеску до забезпечення безпеки України в усіх напрямках.

Важливо, що Україна є стороною Декларації Групи 7. Україна також взяла на себе певні зобов’язання. Ці зобов’язання включають позитивний внесок у безпеку партнерів, тобто захист своєї території, а тим самим захист території Європи, захист території Європейського Союзу і НАТО. Друге зобов’язання України – це продовження реалізації реформ в усіх сферах: правоохоронній, судовій системі, боротьбі з корупцією, корпоративному управлінні, в економіці, в секторі безпеки та державного управління. Крім того, зафіксоване зобов’язання України просувати реформи і модернізацію в рамках оборонного комплексу та поза межами цих рамок.

Велика Британія була першою, з ким Україна підписала Угоду про співробітництво у сфері безпеки, і в цій угоді Велика Британія високо поставила планку.

Наступні угоди з Німеччиною та Францією показали також, що різною може бути глибина деталізації тих чи інших положень, чіткість формулювань. З текстів видно специфіку підходів кожною з країн до безпекової співпраці з Україною.

Разом з тим всі положення Декларації знаходять свій розвиток і фіксуються в угодах. Зокрема з Францією та Німеччиною більше місця і впливу відводиться європейській політиці та підходах Євросоюзу до України.

Федеральний устрій Німеччини відобразився в тому, що в угоду винесене окреме положення про те, що фінансові зобов’язання вимагають чіткого дозволу Бундестагу Федеративної Республіки Німеччина.

Зрозуміло також, що в майбутній Угоді з Японією не буде фігурувати надання військової допомоги, оскільки це забороняє конституція Японії.

Очікувано в підписаних угодах зафіксовані в тій чи іншій формі всі види допомоги, яка вже була надана Україні за два роки війни, а також конкретні зобов’язання на 2024-й рік.

Ми також розуміємо і бачимо, що навіть не маючи укладених угод, наші партнери заявляють про нову чи додаткову підтримку прямо зараз, ще до того, як самі угоди підписані, бо ситуація на фронті вимагає робити це невідкладно.

Останні приклади, це заява Чехії про постачання боєприпасів, а також новий пакет військової допомоги від Швеції. І ми будемо бачити продовження таких дій західних партнерів.

https://www.youtube.com/watch?v=CDx5Gszi6c8Підписані Угоди враховують досвід двох років війни в Україні і досвід безпекової співпраці з кожним з партнерів. Це добре, оскільки вони йдуть від практики і націлені на чітко визначені перспективи.

Те, що угоди є різними, а нові також відрізнятимуться і будуть специфічними від країни до країни, – також добре. Оскільки це дає можливість створити найбільш оптимальну конфігурацію і зробити їх максимально ефективними.

Проглядаються в угодах і в спільній Декларації три горизонти – часові або подієві, які тим не менше в часі не визначені. Вони такі: відновлення суверенітету і територіальної цілісності України; майбутній збройний напад з боку Росії; членство України в НАТО.

Нема визначення прямого зв’язку між цими подіями, є тільки набуття членства в перспективі, після перемоги.

Не визначено, що вважати новим збройним нападом Росії на Україну, проте вже визначено механізм, як діяти на цей випадок. І цей механізм, на відміну, скажімо, від Бухарестського меморандуму, вимагає не тільки негайних консультацій протягом 24-х годин, але також надання з боку наших партнерів всіх необхідних і можливих засобів та ресурсів для відбиття такої агресії, це дуже важливо, і це є новим елементом.

Важливо також те, що в угодах містяться зобов’язання та мета підвищити спроможність Збройних сил України і забезпечити здатність повністю відновити нашу територіальну цілісність у межах міжнародно визнаних кордонів, а також посилити стійкість України до того рівня, щоб вона була достатньою для стримування та захисту від майбутніх нападів і тиску.

Це, зокрема, зафіксовано в угоді з Великою Британією. Крім того, цією угодою зафіксовано і зобов’язання України. Коли Україна матиме нарощені спроможності, відповідні умовам, які визначені в угоді, вона має забезпечити такі ресурси, щоб, у разі необхідності і у разі військової зовнішньої агресії проти Сполученого Королівства, Україна була здатною надати ефективну військову допомогу.

Отже, тут ми бачимо, що безпекові зобов’язання є взаємними, не тільки з боку Великої Британії, але також з боку України: надати підтримку і допомогу у разі нападу на Велику Британію і у разі, якщо виникне потреба в такій допомозі.

Висновки такі: угоди про співробітництво у сфері безпеки є важливим і необхідним, на цей момент, інструментом забезпечення безпеки України, забезпечення її боєздатності зараз, нарощування її спроможностей у майбутньому, створення власних спроможностей для забезпечення потреб Збройних сил України.

Є спільне розуміння, що двостороння співпраця на виконання безпекових угод сягає за межі поточної ситуації, коли головною задачею є відбити агресора і відновити територіальну цілісність. Угоди також розраховані на те, щоб готувати Україну шляхом підтримки реформ для майбутнього членства в Європейському Союзі і в НАТО, а також зробити Україну готовою і спроможною відбивати можливі наступні агресії.

Зараз Україна виконує свою задачу. Це не записано в угодах, але Україна вже понад 10 років стримує агресора на східному фланзі НАТО. Наш кордон з Росією є найбільш протяжним в Європі, і є ще більшим, якщо до нього додати кордон України з Білоруссю.

Десь не так давно Путін проговорився, що на війні в Україні використовуються сили Російської Федерації, які нараховують 600 тис військових. Отже Україна зараз на фронті стримує 600 тис збройних сил Росії і знищує живу силу і техніку ворога. Це є те, що в стратегії НАТО називається стримування, Україна стримує агресора на полі бою, несе втрати, робить те, що вона повинна робити. Україна захищає НАТО вже зараз, не будучи членом Альянсу і відбиваючи агресора.

На завершення треба сказати, що угоди розраховані на перспективу, це наше майбутнє, майбутнє нашої безпеки і підготовка до членства в Європейському Союзі і в НАТО.

А зараз головне – ситуація на полі бою, і ця ситуація вимагає, щоб було менше декларацій, більше дій, більше зброї та боєприпасів. Головний актор зараз – Збройні сили України.

Ігор Долгов, український дипломат

Повну відеоверсію цього блог-проєкту дивіться на каналі Ukrinform TV

Читайте та дивіться й інші випуски проєкту "Блог Ігоря Долгова":
Мюнхенська безпекова конференція: Мир через діалог
Чи залишиться Європа з Україною без підтримки США
Стривожена Європа готується до війни
Рамштайн: від Контактної групи з питань оборони України до “коаліції коаліцій”
Формула миру: вища математика геополітики. Перший Глобальний саміт миру замість Третьої світової
БРІКС: Що по той бік «стіни» та з якої цегли її складено
Державний тероризм. Шлях злочинця
Що показав досвід нейтралітету Фінляндії і Швеції
Геополітичний вимір Євросоюзу: Як змінюється ЄС і як на це впливає Україна
Глобальний Південь: що це таке, як з цим жити і куди рухатися далі

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства

Джерело